В постійних і звичних для теперішнього часу розмовах про наближення моменту підписання Угоди про асоціацію між Європейським Союзом та Україною, а також у суперечках економістів про доцільність подібного кроку з точки зору саме економіки, якось за дужками, на маргінесі залишається відповідь на питання: а чи лише за економічними показниками йдемо у Європу?

Чи лише стандарти приваблюють? І чи не варто подумати про більш глибинні зміни?

Очевидно, що говорячи про європейський рівень життя, думаємо не лише про заробітки і не лише про соціальне забезпечення. Думаємо і про захищеність людей перед владою, і про дієвість законів, і про чесність чиновників, і про забезпечення спокою правоохоронцями.

А головне – про таке поняття як гідність людини. Адже саме гідність рухає амбіціями стати нарівні з іншими європейськими народами, не відчуваючи себе людьми другого сорту.

Надто стрімко Україна вирвалася із обіймів Радянського Союзу, за двадцять років докорінно змінивши суспільство. За два десятки років змінився спосіб мислення, підходи до життя. Стало ясно, що окрім 1/6 суші, площа СРСР, є ще 5/6.

Українці пішли підкорювати світ, на ходу змінюючи природу речей та правила гри. Початок 90-х років – це справжній революційний процес, який поєднав у одному руслі кілька революцій.

По-перше, відбулася національно-визвольна революція і Україна отримала незалежність – вперше за багато років.

По-друге, мала місце буржуазно-демократична революція: Україна отримала демократичні свободи і покінчила з тоталітаризмом.

По-третє, відбулася соціальна революція: ми відійшли від однієї форми власності до поліваріантності форм. Осягнули, що таке ринок, зуміли відрізнити його від базару, отримати плоди – як позитивні, так і негативні – від ринкової економіки.

Тепер знову прийшли до розуміння необхідності впровадження планової економіки, та й Європейський Союз живе на основі саме планової економіки, з якою боролися ще нещодавно вітчизняні ліберали.

По-четверте, відбулася гендерна революція, байдуже, подобається комусь чи ні цей термін. І полягала вона у справжньому урівнянні можливостей представників різних статей – в управлінні державою, в політичному процесі, в бізнесі.

Найвищим проявом цього елементу революційного процесу – урівняння в шансах жінок та чоловіків – стала Юлія Тимошенко.

Чи не тому сьогодні Тимошенко сприймається у світі не стільки як політик, а насамперед як символ української революції. Народжена революцією початку 90-х, вона очолила революцію середини “нульових” – Помаранчеву революцію, революцію незавершену і штучно зупинену.

Тоді, у 2004-2005 роках, була головна мета: європеїзація країни. Лідери України мали скористатися революційним моментом, здійснити необхідні перетворення.

На початку 2005 року у Ющенка було майже 400 голосів у парламенті, які готові були проголосувати за будь-який законопроект, а у Європі – потужне проукраїнське лобі на найвищому рівні.

Тоді можливо було стрімко привести Україну до підписання Угоди про асоціацію, а відтак – і до вступу в ЄС.

Цього не сталося. Політиканство та містечковість вбили революцію. І ось тепер Віктор Янукович, який у 2004 році був символом контрреволюції, перехопив революційні гасла і втілює те, що мала втілити помаранчева команда.

Очевидно, що підписання Угоди про асоціацію буде повністю записано у список заслуг та здобутків Януковича та його команди.

Але!

Янукович – не революціонер. Він – управлінець, менеджер, політик, державний діяч – хто завгодно. Але не революціонер. А українська революція для завершення вимагає “п’ятий елемент”, п’яту складову революційного процесу – європеїзацію.

Має відбутися ще й цивілізаційна революція. Українці просто зобов’язані знайти своє місце у Європі, а не в Євразії.

І для цього потрібні політики, здатні мислити по-європейськи. Що це значить?

Насамперед, вітчизняним політикам бракує стратегічного бачення України, шляхів її розвитку, її орієнтирів. Жити, пропагуючи нескінченні подорожі навмання, неможливо.

Так само, як і жити одним днем – дасть Бог день – дасть Бог харч.

Чи не тому в Україні так багато політиків-одноденок, що яскраво спалахують і йдуть у небуття? У кращому випадку вони думають про долю наступних виборів, що – за Черчиллем – не є ознакою державних мужів, а лише політиканів.

Де концепції розвитку країни на тривалу перспективу? Де бачення ролі і місця України у світових процесах? Де обґрунтування того, навіщо і з якою метою йдемо у той чи інший інтеграційний процес?

Натомість маємо боротьбу амбіцій, боротьбу гасел, боротьбу особистостей та їх фанатів невідомо за яку мету.

Щоби справді стати європейськими політиками, потрібно мати сміливість задавати повістку денну для суспільства і давати відповіді на глобальні, а не містечково-хуторянські виклики.

Варто жити європейськими реаліями і навчитися мислити однією системою знаків, спілкуватися однією мовою, мати спільний категорійно-понятійний апарат з європейськими політиками.

Бажаючи привести Україну в Європу, українці самі повинні стати частиною європейського істеблішменту.

Вітчизняні політичні традиції у нових реаліях можуть виявитися так само доречними, як шаровари на Віденському балу.

Другий момент: потребуємо відповідальних політиків. Тобто, політиків, які можуть обіцяти рівно стільки, аби мати змогу виконати ці обіцянки. І відзвітувати про свою роботу.

Політиків, які не живуть за принципом: головне – обіцяти. І політиків, які матимуть сміливість піти у відставку у випадку провалів, помилок чи скандалів.

Народу набридли порожні слова і позерство замість конкретних справ. Потрібна дія і бажання нести відповідальність за ці самі дії.

Третій момент: Україні потрібні політики з європейським світоглядом і рівнем освіти.

У європейських політиків вражає та легкість, з якою вони можуть говорити про справу: відсутність зайвих слів, глибоке розуміння проблеми, готовність дати відповіді на незручні питання, відсилки до думок класиків – і все це невимушено і абсолютно спокійно, демонструючи впевненість.

Чому українцям бракує політиків саме такого рівня? Бо більшість тутешніх політиків готують себе не для служіння народу і не для впливу на суспільні процеси, а для участі у численних ток-шоу.

Четвертий момент: Україна потребує політиків, здатних поважати думку опонента. Політичний процес – це боротьба, але це не війна. Політичний процес потребує аргументів у дискусії, а не кулаків та поливання брудом.

На жаль, це усвідомлення ще не прийшло: бачимо непримиренність та взаємні образи замість конструктивної роботи. А між тим ще середньовічний лицарський кодекс передбачав демонстрацію поваги до супротивника.

Політик із одного табору повинен бачити у своєму візаві насамперед такого ж політика, за яким стоять такі ж виборці і їх інтереси.

П’ятий момент: Україні потрібні політики, які готові демонструвати скромність. Розкіш на тлі загальних злиднів – неприпустима, але політики дня сьогоднішнього здебільшого намагаються демонструвати відсутність смаків і саме розкошества.

Гламур витісняє з політики зміст. Дорогі будинки, дорогі автомобілі, одяг від найдорожчих брендів – це стало візитівкою української політики. Але це не ознака європейськості. Це – та незрима пуповина, яка поєднує Україну із Азією, з її намаганням виставляти розкіш напоказ.

Можна чимало говорити і про інші речі – про відокремлення бізнесу від політики, про толерантне ставлення до засобів масової інформації, про відкритість і доступність. Але все це – ідеал, до якого варто прагнути.

Однак давайте будемо відверті у тому, що у нинішньому українському політикумі надзвичайно мало людей, які би підпадали під подібні критерії – критерії європейськості.

І Угода про асоціацію України з ЄС – це насамперед створення можливостей для формування політиків нового типу і нової якості.

Автор покладає великі надії на тих, хто нині робить перші кроки в політичному житті. Приходить нове покоління, яке сьогодні точно знає дві речі: по-перше, що Україна повинна розвиватися як європейська держава. По-друге, як не треба робити політику. Бо ж за останні роки досвід накопичили чималий.

Існує серйозна освітня база – в політику приходять люди з європейською освітою та зі знанням мов і передових технологій. Існує матеріальна база – це те покоління, яке не займалося первісним накопиченням капіталу, а тому не пов’язане з сумнівними фінансовими справами.

Існує бажання діяти, бо досі це покоління недооцінювали.

Це покоління практично не пам’ятає СРСР – воно формувалося в умовах незалежності і нового геополітичного вибору.

На студентські роки цього покоління припала Помаранчева революція та присмак розчарування від зради тих, кого вважали кумирами. Крах “богів” приводить до зміцнення впевненості у власних силах.

Це покоління є. І саме воно стане першим європейським поколінням українських політиків.

…Янукович, можливо, і приведе українців у Європу. Але європейцями зроблять інші політики – політики нової генерації, не обтяжені стереотипами і комплексами минулого.