Не секрет, що ставлення до комунальної власності у більшості громадян – за старою радянською звичкою – сформувалося як ставлення до власності нічийної. За останнє століття у більшості українців, на жаль, вбито відчуття співпричетності до тих чи інших процесів: комунальна сфера мало цікавить пересічного обивателя, а споживацький характер і вроджений патерналізм змушують постійно апелювати до влади з вимогами надати блага чи пільги, забуваючи і про свої обов’язки перед громадою чи державою.
Про які реформи у такій атмосфері можна говорити?
Як не дивно, слова “комунальний” і “комунізм” – однокореневі. І в основі їх лежить принцип життя в громаді і співіснування громад. Але парадокс полягає у тому, що саме комуністичний режим вбив у наших громадянах культуру сприйняття комунальної власності. “Нічийне” – значить або таке, що можна руйнувати і красти, або ж те, що можна привласнити.
Сьогодні у Києві – попри приватизовані об’єкти та житло – існує велика кількість об’єктів, що пребувають у комунальній власності. Можемо окремо виділяти проблематику комунальних підприємств (господарських структур) і об’єктів комунальної власності (приміщень), а також інших об’єктів власності (майно, земля тощо). Серед них – і транспортні підприємства, і об’єкти охорони здоров’я, культури і побуту населення, адміністративні споруди, парки тощо.
У багатьох європейських столицях комунальний сектор посідає вагоме місце. У Відні понад дві третини споруд перебувають у комунальній власності (половину усього житла столиці Австрії муніципалітет здає у оренду із правом викупу і отримує кошти, за які будує нове житло; я вже не кажу про те, що у тому ж Відні спершу будується станція метро, а вже потім, довкола неї – новий мікрорайон, а не так, як у нас). Приблизно та ж картина – у Берліні та Стокгольмі, де питома вага комунальної власності не менша.
Проблема Києва – це не лише питання відсотка комунальної власності, якою необхідно правильно розпорядитися. Проблема Києва – це непрозорість інформації про комунальну власніть, нерозуміння громадянами своїх можливостей, своїх прав і своїх обв’язків щодо користування комунальною власністю.
Влада зі зрозумілих причин не надто акцентує увагу на багатьох моментах – за принципом “менше знаєш – краще спиш”. Дуже часто комунальна власність є об’єктом банальної наживи. Я добре пам’ятаю звіти Київської міської державної адміністрації років десять тому, коли – згідно зі звітами – продовольчі ринки Києва були майже збитковими. Бесарабський ринок в день приносив у міський бюджет близько 68 гривень, Лук’янівський – близько 50 гривень, а Житній взагалі демонстрував вершину “чесності”, даючи 0 гривень і 0 копійок. З подібним окозамилюванням намагався боротися ще Олександр Омельченко. Його наступники просто змінили схеми. Але комунальная власність –до якої відносяться також і ринки – продовжувала працювати не на громаду, а на чиїсь конкретні кишені.
Або варто згадати таке підприємство комунальної власності, як Київський метрополітен. Минулого року він мав збитків на суму у понад 500 млн. грн. Цього року за перші дев’ять місяців збитки склали 98,6 млн. грн. Тобто, є певний прогрес, але він явно недостатній. Для порівняння: у сусідній Росії із семи метрополітенів п’ять демонструють стабільний ріст прибутків, які уповільнилися (але не впали до збиткового рівня) у 2014 році. Варшавський метрополітен покращив свої показники порівняно з 2013 роком на 5,6%. І говорити виключно про вплив економічної кризи на київський метрополітен не доводиться.
При цьому “Київпастранс”, “Київреклама”, аеропорт “Жуляни” та інші об’єкти комунальної власності демонструють доволі непогані показники.
Очевидно, мова має йти про ефективний менеджмент – аж до запрошення іноземних фахівців. У 2012 році – напередодні “Євро-2012” – для будівництва аеропортів в Україну було запрошено одного з найкращих менеджерів із аеропорту Дубаї. Він виправдав вкладені у нього ресурси: зверніть увагу на те, що після важких боїв за Донецький аеропорт злітну смугу не вдалося знищити і навіть суттєво пошкодити навіть мінометним вогнем. Вважаю за доцільне наймати менеджерів не на міністерські чи губернаторські посади, а саме на господарські – і починати потрібно з Київського метрополітену. Принаймні, це буде виправданий хід, а результати роботи можна буде швидко оцінити. До того ж навіть найвищий рівень гонорарів не перевищить ті обсяги, які в різних сферах з’їдає корупція.
Другий момент: приватизаційні процеси. Велика кількість комунальних об’єктів сьогодні виставляються на продаж. Один із моїх колег по депутатському корпусу зауважив цікаву тенденцію: зі 125 потенційних об’єктів, які мають виставлятися на аукціон, 88 не потрапили до списку, оприлюдненого на офіційних сайтах. Звідки така закритість?
Я сама вирішила перевірити інформацію про продаж об’єктів за минулі роки. Виявляється, якщо вірити офіційним документам Київміськадміністрації, викладених у загальне користування, у 2012 році було продано 132 об’єкти, у 2013 – 105 об’єктів, а от після приходу до влади нової команди стаються разючі зміни: за березень – грудень 2014 року – 21 об’єкт, за весь 2015 рік – чотири об’єкти! Невже немає попиту? Невже торги не проводилися? Невже внаслідок аукціонів Київ цього року заробив лише 15 мільйонів гривень? Чи, можливо, просто службова недбалість чиновників, які до інтернету ставляться досі як до якоїсь незрозумілої іграшки, а не джерела інформування населення?
Недбалість у документообігу призводить до того, що на сайті можемо побачити інформацію про угоди, датовані 2049 роком. Вперед, у майбутнє?
Тобто, необхідно ще й зайнятися банальним впорядкуванням системи інформування громадян про ситуацію з комунальною власністю. Вважаю за необхідне спільно з волонтерами та громадськими організаціями провести серйозний аудит роботи Департаменту комунальної власності Київської міської держадміністрації за останні роки – і це стосується не лише часів урядування міста Поповим чи Макеєнком, а й нинішньої команди, бо народ не можна годувати казками про “папєрєдніков” – потрібно демонструвати і власні результати.
Насправді потрібно провести докорінні зміни у підходах до комунальної власності міста Києва. Для початку пропонуємо нову філософію реформ у комунальній сфері: комунальне – означає власність громади, всієї сукупності громадян, що мешкають на території Києва і пов’язують із Києвом своє життя та майбутнє своїх нащадків. Це – базовий принцип: спільне майно об’єднує і цементує громаду. Далі: майно повинне працювати, давати віддачу, служити громаді. І тут потрібно продумати надзвичайно просту систему управління комунальною власністю і систему контролю за управлінням з боку громадськості. Думаю, не зайвим було би ініціювати постійно діючий круглий стіл влади і громадськості задля вирішення питань управління комунальною власністю, при цьому громадськість має отримати функцію нагляду за процесом. Далі: у нас іноді плутають поняття “державна власніть” і “комунальна власність”. Якщо ми говоримо про децентралізацію, то насамперед мова повинна йти про мінімізацію державної власності на території тієї чи іншої громади (до розумних меж – адміністративні споруди, посольства тощо) і передачу державних об’єктів у відання громади – з паралельним перерахуванням у місцеві бюджети відповідних коштів з бюджету державного.
Тобто, насправді роботи – непочатий край. Головне, щоби тему не “заговорили” і не загубили посеред інших – здавалося б, не менш вагомих і першорядних.